Lazurnoe.info

Природнокліматична характеристика

Джарилгацька затока має значне розширення, її довжина – 41км, максимальна ширина – 10 км (бiля села Красне), мінімальна ширина – 1 км (бiля селища Лазурне), середня ширина – 7,6 км, площа затоки – 230 квадратних кілометрів (29760 га). Відношення довжини до ширини складає 5,4. Вздовж материкового берега  тягнеться мілководдя шириною від 100 м до 2 км з поступовим поглибленням від 0,3 до 2 м в напрямку середини затоки. Така ж мілководна зона пролягає і вздовж острова. Максимальна глибина затоки трохи перевищує 8 м, середня глибина – 3,5 м, більше 30% площі затоки (9380 га) припадає на мілководдя глибиною до 1 м. Поверхнева морська вода має солоність 10–18,5 г/л, придонна вода на глибинах 1–30 м має солоність 19,5 г/л. Приливи i відливи на Чорному морі практично відсутні, їх максимальна амплітуда не перевищує 8 см. Якщо розглядати Джарилгацьку затоку разом з невеликими затоками: Каржинською, Каланчацькою, Карабойською та Широкою, проводячи її східний кордон по лінії мис Джарилгач – мис Джалдинхан, то сумарна площа акваторії складає 64600 га.

Острів Джарилгач представляє собою східну частину "крилатого мису” єдиної акумулятивної системи Тендра–Джарилгач, що утворена режимом наносів давніх рiчок, яка в сиву давнину була суцільною косою. Давні автори взагалі не розділяли Тендру й Джарилгач та вважали їх одним цілим. А в 1899 р. засновник берегової науки, американський вчений Ф. Гуллівер дав йому визначення "крилатого мису”. Нині Джарилгацька затока, ії материкова прибережна частина, острів Джарилгач та ряд невеликих островів складають Джарилгацький природний комплекс, який згідно з Рамсарською конвенцією (1971 р.) має міжнародне природоохоронне значення.

Острів Джарилгач знаходиться за 8 км вiд міста Скадовська, його площа 5605 га, а довжина – 42 км. Загалом острів складається з двох різних по характеру частин. Східна частина широка, довжиною 23,2 км i шириною до 4,6 км. На цій частині близько 200 солоних водойм i невелика кількість прісних, загальною площею 949 га. Західна частина є типовим баром і починається бiля селища Лазурне, має довжину 18,5 км i ширину вiд 30 до 430 м, на неї припадає лише 6% загальної площі острова. Джарилгач по суті є великою косою, та через періодично виникаючу промоїну в його західній вузькій частині отримав назву острова.  Острів відділений вiд материка Джарилгацькою затокою. В затоку врізаються коси Левкiна, Дурiлова, Мiлка, Глибока, Ведмежа та Синя.

В. Румель, ще в 1896 р., писав: "Джарилгацька коса являє собою мулову місцевість, обрамлену з усіх сторін горбами. Особливості пісків пiвнiчного берега коси в тому, що там, бiля самого морського берега, викопавши яму в 1,5–2 сажні, можна мати чудову питну воду, яка тримається в піску внаслідок капілярності, якщо рити глибше, вода стає солоною… Восени, до кiнця росту, водорості великою масою спливають на поверхню води i пристають до берега затоки, де піддаються гниттю, особливо багато їх викинуто бiля Джарилгацької коси, де вони утворюють вздовж берега вал висотою до половини сажня”.

Скадовськ входить до Нижньоднiпровської терасово-дельтової рiвнини, геологiчну основу сучасного рельєфу цiєї територiї утворюють алювiально-дельтовi пiщанi вiдкладення, лесовиднi суглинки, якi залягають на розмитих, рiзноманiтних за лiтологiчним складом вiдкладах неогену: вапняково-мергельних утвореннях, вапняках та пiщано-глинистих вiдкладеннях. Околицi Скадовська i саме мiсто знаходиться на темно-каштанових ґрунтах. Загальна глибина гумусових горизонтiв темно-каштанових важкосуглинкових ґрунтiв 45–50 см. У ґрунтах легкого гранулометричного складу (середньосуглинкових, легкосуглинкових та супiщаних) збiльшується глибина гумусових горизонтiв. Що стосується вмiсту гумусу в темно-каштанових ґрунтах, то його величини коливаються в широких межах – вiд 0,5% до 2,5%. Темно-каштановi та каштановi ґрунти потенцiйно можуть бути дуже родючими ґрунтами, але найчастiше зустрiчаються в комплексi з солонцями. За два кiлометри на схiд вiд мiста розташовані суглинки на пiску, придатнi для виробництва цегли та черепицi. Дрiбнi  морськi черепашки, якi великим шаром покривають дно затоки, є цiнною сировиною  для випалювання вапна та гарним будiвельним матерiалом.

На острові Джарилгач містяться лучно-болотнi та болотні ґрунти, дерново-пiщанi та супіщані ґрунти, що мають піщаний або глинисто-пiщаний склад та безкарбонатнiсть. Ці ґрунти дуже легко розвiюються вітрами, вони малорозвинені, мають незначний гумусовий шар бурого забарвлення, гумусу містять лише 0,1–0,5%. Наявні розвиненi дерново-пiщанi з більшим гумусовим шаром містять 0,5–0,8% гумусу. Близько 13,5% території острова представлена сульфатно-хлоридним солончаком, 10% слабогумiфiкованими i негумiфiкованими пісками, 3% черепашково-пiщаними відкладеннями. Дослідження 2003 р. показали, що на острові Джарилгач (озеро Синє) зустрічаються поклади пелоїдів, загальні запаси лікувальної грязі там сягають 49 кв. м. На острові  є також родовища  ільменіту і циркону.

Рівень ґрунтових вод на острові 0,2–1,1 м, поряд з сильно-мiнералiзованими ґрунтами є незначна кількість прісної верховодки на глибині 0,4–0,5 м. Розміри природних прісних водоймищ до 150 м в довжину і 15 м в ширину, штучні прісні водойми 20х45 м. На острові знаходяться три артезіанські скважини: одна біля Джарилгацького маяка, дві – на єгерському кордоні. Для тварин також робляться водопійні копанки.

Скадовськ, Лазурне та Красне входять до степової зони півдня України і розташовані на майже рівнинній мiсцевостi, мають загальний нахил з північного заходу на південний схід.  Скадовськ та Красне з півдня, а Лазурне зі сходу омивається водами Джарилгацької затоки Чорного моря.

На материковий клімат та клімат острова Джарилгач впливає близькість моря, рівнинний рельєф i висока швидкість вітрів. Клімат характеризується нестабільністю основних метеорологічних факторів, помiрно-континентальний, посушливий. На формування клімату найбільше впливає розташування в поясі низького тиску помірних широт на шляху західного перенесення повітря; панування помірних морських та континентальних повітряних мас i окремого вторгнення арктичного або тропічного повітря; діяльність циклонів Середземного та Чорного морів та  пов’язані з цим вихрові утворення. Головними факторами формування клімату є незначна висота території над рівнем океану, відсутність гір, розташування в безпосередній близькості до моря та формування у зв’язку з цим місцевих вiтрiв – бризiв.

М. Сарандiнакi в книзi "Крым путеводитель” (1914 р.) вказував, що в Скадовську середня температура грудня – 0° С, травня +16° С, вересня +18° С. Середня температура листопада на Джарилгацькiй косi +6° С, атмосфернi опади весною в районi Джарилгацького маяка – 75 мм, i така ж кiлькiсть опадiв влiтку була в ті роки на Джарилгацькiй косi. 

Нині середньорічна температура повітря дорівнює +9,6°С (у липнi +23,7°С, у сiчнi – 3,4°С). Амплітуда річних коливань температур становить 70°С (вiд +40°С влiтку до –30°С взимку). Протягом року налічується 280 днiв iз середнiми температурами повiтря вище 0°С. Безморозний перiод коливається вiд 142 до 222 днiв, вегетацiйний перiод – 224 днi. Загальна сума температур за цей перiод досягає 3800°С. Висота сонця над горизонтом протягом року коливається вiд 20° до 67° при максимальнiй тривалостi лiтнього дня 15 годин 46 хвилин. Загальна кiлькiсть годин сонячного освітлення 2255, з яких близько 1000 годин припадає на три лiтнiх мiсяцi. Тривалiсть сонячного сяйва вiд 52 годин в грудні до 348 в липнi. Загальна кiлькiсть тепла, що його отримує протягом року земна поверхня, близько 3762 кДж/см2.

Зима починається у другiй половинi грудня, а закiнчується наприкiнцi лютого – на початку березня, і триває близько 85 днів, м’яка, із частими значними вiдлигами. Середня температура сiчня – 3,4° С. Глибина снiгового покриву рiдко перевищує 10 см, частiше становить усього 2–4 см. Снiговий покрив встановлюється у другiй половинi сiчня i сходить у другiй декадi лютого, у середньому лежить 20–40 днiв на рiк, а в разi частих вiдлиг зовсiм зникає. Слабо захищена снiговим покривом земля, навiть при вiдносно невеликих i нетривких морозах, промерзає на глибину 30–40 см, а в окремi роки на глибину 1 м. Взимку високий атмосферний тиск обумовлений впливом азiатського антициклону, часто змiнюється низьким, пов’язаним з термiчною депресiєю над Чорним морем.

Льодовий покрив на водоймах дуже нетривкий, замерзання i скресання криги протягом зими повторюються кiлька разiв. Непорушний лiд встановлюється лише в найхолоднiшi зими. Плаваючий лід з’являється щорiчно i тримається 5–30 днiв. Геродот вказував, що в V ст. до н.е. Чорне море замерзало повністю. Візантійські літописи доводять нам інформацію про повне покриття льодом Руського моря в 401 р. н. е. та 762 р. н. е. В ХХ ст. Джарилгацька  затока замерзала кілька разів. Так в Джарилгацькій затоці з 10 січня 1907 р. весь рейд був покритий суцільною кригою 6–8 дюймів (17 см) товщини. У 1911 р. лід у 2 фути (59 см) повністю вкрив водний простір від Одеси до мису Тарханкут. Найбiльший льодовий панцир спостерiгався взимку 1953–54  рр., коли Джарилгацька затока замерзла повнiстю і лід сягав 70–90 см.

Весна – дуже мiнлива пора, її метеорологiчна тривалiсть 70 днiв (вiд початку березня до початку травня). Наступає вона швидко, часто буває затяжною i холодною, справжнє весняне потеплiння починається iз середини квітня. Середня температура березня +2°С, у квiтні бувають заморозки до – 6°С, середня температура квітня +8,5° С, під кінець місяця вдень повітря прогрівається до +29°С. У травні мінімальна температура вночі не опускається нижче 0° С, середня температура місяця +15,6°С, а максимальна температура травня досягає +32°С. У травні випадає до 28 мм опадів, а вологість повітря цього місяця складає 72 %. Ранньої весни в бездощовi перiоди, коли травостiй ще не утворився, на материку можуть виникати пиловi бурi тривалiстю до 10 днiв.

Лiто досить довге, триває 120–140 днiв, звичайно характеризується спекою, високими температурами i дуже низькою вiдносною вологiстю повiтря – 66–69%. Температура повiтря в окремi днi досягає +40°С, а ґрунт та пiсок нагрiвається до +68°С. В червні мінімум складає +4°С, максимум +36°С. В липні мінімум +9°С, максимум +38°С. В серпні мінімум +7°С, максимум +37°С. Опади по місяцям літа сягають 38 мм, 26 мм, 25 мм відповідно. Температура води в Джарилгацькiй затоцi в червнi +19–20°С, в липнi +22–23°С, серпнi +23–28°С.

Осiнь – найкраща пора року, триває 80 днiв. Помiрно теплi днi, пiдвищення вiдносної вологостi та помiтне послаблення вiтрiв створюють найсприятливiшi умови для рослинного i тваринного свiту. У цей час стоїть рiвна, м’яка погода, без особливих рiзких коливань. Максимальна температура вересня сягає +34°С, середня температура цього місяця +17,3°С, а під кінець місяця бувають нічні заморозки до –1°С. Осінь характеризується збiльшенням хмарностi i кiлькостi днiв з опадами, відносна вологість вересня 70 %, опади сягають 27 мм. Середня температура жовтня +9°С, листопада +3° С, осiнь iнодi триває до середини грудня. Температура води в Джарилгацькій затоці у вересні сягає +18–19°С, у жовтні +15°С.

Середньорiчна температура за чотири останнi десятилiття склала +10,24°С, мiнiмальна температура спостерiгалася 28.01.1954 р. i була –27°С, максимальна температура +50°С зафіксована 2.08.1986 р. на острові Джарилгач.  Острiв відзначається найбільшою тривалістю сонячного сяйва та максимальною у межах України сумарною сонячною радiацiєю. Максимальна кiлькiсть опадiв на добу  –  87,6 мм спостерігалась 12.08.1964 р.

Вологість повітря в сiчнi–лютому сягає 4,8–4,9 мілібар. Максимального значення абсолютна вологiсть досягає в липнi – 16,0 мб. На узбережжі Джарилгацької затоки вiдносна вологiсть повiтря дуже невисока – 60–70%, завдяки чому краще переноситься спека. За рiк вiдмiчається до 70 ясних i до 100 похмурих днiв за загальною хмарнiстю та 140 ясних i 70 похмурих за низькою хмарністю.

Кiлькiсть опадiв у середньому за рiк вiд 300 до 330 мм, а мінімум – 197, що пов’язано з бризовою циркуляцiєю. При цьому випаровування складає 1000–1050 мм. Основна маса опадiв (77%) випадає в теплий перiод року у виглядi злив. Максимальна iнтенсивнiсть злив досягає 7–10 мм за хвилину, зливи короткочасні, не бiльше нiж 1–1,5 години. Найбiльша добова кiлькiсть опадiв зливного характеру може бути 189 мм. Випадання короткочасних зливових дощiв приводить до того, що бiльша частина води не встигає потрапляти в ґрунт i не використовується рослинами. Влiтку в результатi проходження холодного фронту може випадати град.

Вiтер – один з головних елементів степового клiмату. Майже пiвроку, починаючи з пiзньої осенi i закiнчуючи серединою весни, дмуть сильнi схiднi i пiвнiчно-схiднi вiтри. Один з найбiльш несприятливих метеорологiчних факторiв, що починає дiяти з початком весни, є холоднi сухi пiвнiчнi вiтри, якi приносять холод. Веснянi пiвденно-схiднi вiтри, шiсть рокiв з десяти, переходять у суховiї i навiть чорнi бурi. Швидкiсть вiтру в цей час досягає 25 м/с. Влiтку дмуть захiднi i пiвденно-захiднi вiтри, часто спостерiгається суховiй. Сильнi шторми є рiдкiстю, максимальна швидкiсть вiтру, в період 1953–1994 рр., сягала 19.07.1973 р. й становила 40 м/с. Шторми зi швидкiстю вiтру бiльше 20 м/с вiдбуваються переважно з жовтня по травень. На узбережжi бувають бризи, які вдень дмуть з моря на суходiл, а вночi з суходолу на море дме менш потужний береговий бриз. Для узбережжя також характернi згiнно-нагоннi явища. У перiод згону температура води за кiлька годин значно знижується, а потiм раптово прогрiвається. Розчинний у водi кисень видiляється у великiй кiлькостi, значно збагачуючи атмосферу. Згiннi явища утворюють комплекс: кисень–сонце–купання, що дає величезний курортологiчний ефект.

Саме природа і клімат, як вважав М.Грушевський, є основою на якій формується історія і ці фактори впливають на ії хід. Перефразовуючи О.Субтельного можна сказати: "Якщо природа виявилась лагідною до шматочка України, що зветься Джарилгацька затока, то цього не скажеш про її історію”.

Походження назви острова

Отже назва острова як "Джарилгач” вперше вказана в атласi Російської імперії, видання 1792 р., на картi Таврійської області, а згодом на карті Новоросійської губернії (1800 р.). Пізніше даний острів мав назву з уточненням – Джарилгач (Каркенітський). Джарилгач (Каркінітський) вказується як острів і одночасно як затока, в 1900 р., в "Енциклопедичному словнику Ф.А.Брокгауза та І.А.Ефрона”. Причина цього в тому, що існував ще не один Джарилгач.

Отже, протягом ХVІІІ ст. i татари, і турки, i росіяни називали сучасний Джарилгач – Терлаганом. Така назва збереглася за островом аж до приєднання до Російської імперії, а сучасна назва – більш пізнього походження. Але ж у багатьох книгах ХХ ст. вказувалося, що "Джарилгач” у перекладi з татарської (чи тюркської) – "обпалені дерева” (В. Тимошенко, 1981 р., 1886 р., 1993 р.), або "обпалені ліси” (В.Єрмілов, М. Перець, 2004 р.). Т. Котенко, в 2000 р., вказує одночасно дві назви "обпалені дерева” та "горілий ліс”. З видання в видання переказували історію про те, як у середні віки татари, вперше ступивши на острів, побачили обгорiлi пні, звідси й назва.

Між тим переклад "Джарилгач” як "горiлий лiс” надуманий. В. Бушаков в праці "Флора і фауна в історичній топоніміці Криму” (2004 р.) доводить, що в кримськотатарській, ногайській та турецькій мовах " ліс” –  orman, а "горілий” та "згорілий” кримськотатарською yanig або турецькою yanik. Тобто "горілий ліс” тюркськими мовами вимовлятиметься як "яник орман”. Крім того, нiхто з середньовічних авторiв не вказував, що на островi був лiс. Й. Тунманн писав: "Нiде немає також лiсiв, тiльки подекуди зустрiнеш чагарник”. Якщо звернутися до версії "обпаленого дерева”, то в тій же праці  В. Бушаков вказує, що "дерево” в турецькій мові – aрaз, але й тут "горіле дерево” має вимовлятися як "яник агач”. Але, якщо все ж на островi в Каркiнiтськiй затоцi горiло дерево, то що горiло на захiдному березi Криму, де й нині розташоване озеро під назвою Джарилгач?

В праці "Антропоніми в історичній топонімії Криму” (2003 р.) В. Бушаков вказує, що  yaril в кримськотатарській мові перекладається як "тріскатись” або "розколюватись”. Отже Yarilagac  складається з двох слів yaril – "тріскатись” та аgac – "дерево”. Відповідно можна вважати, що дослівний переклад "Джарилагач” – "розтріскане дерево”. Тут пригадуються сім тополь з запорізького опису 1697 р.та назва острова Эрягоц  на карті 1774 р. Хоча сам В. Бушаков в роботі "Тюркська топономія нижньодніпровського лівобережжя” (1997 р.) вважає, що назва острова Джарилгач (Yarilagic) перекладається як "той, що здатний розколюватись”.

Якщо звернутися до дисертації В. Бушакова "Тюркська етно-ойконімія Криму” (1991 р.), то він доводить, що  Yarilрaз, від кримськотатарської yarilgac – "помилування”, "рятунок”, "визволення”. Між тим будь-який словник татарської мови прояснює назву острова. "Джар” у татарськiй мовi – те  саме, що i татарське слово yar (яр) i перекладається як "обрив”. Yilрa (ілга) або "йилга” в перекладi  "балка” або "лощина”. Тобто "Джар–iлга” – це "обрив з лощиною”, росiйською "обрыв с оврагом”. У працi А. Скальковського "Опыт статистического описания Новороссийского края” (1850 р.) етимологiя Джарилгача походить саме вiд яру, або лощини.

Отже, в походженні назви острова Джарилгач можна прийняти три версії – традиційну, але викривлену радянську версію про "розтріскане дерево”, про острів  "здатний розколюватися” та більш раню версію про "обрив з лощиною”.

Назва "Чарылгачь” вперше вказана як аул в "Ведомости, какие именно состоят в Крымском полуострове каймаканства,  кто именно в котором каймаканстве состоит, сколько в каждом каймаканстве кадылыков, а во всяком кадылыке сколько деревень. Декабря 17-го дня 1783-го года”. Назва Джарилгач крім села належала річці, яка впадала в озеро Джарилгач на західному березі Криму. П. Кеппен, у 1837 р., вказував, що, ймовірно, спочатку поселення мало назву Джарилгач, а потім цю назву отримали річка і озеро. Річка з часом з’єдналася з озером. Село Джарилгач розташовувалося між бухтою Ярилгач на заході та озером Джарилгач на півдні.

Село Джарилгач зникло з карти Криму 20 жовтня 1944 р. Воно було перейменоване в Міжводне тому, що розміщувалося між двома вищевказаними водоймами. Нині населення Міжводного складає близько 2 тис., крім того влітку в ньому відпочивають до 10 тис. курортників. Назва Джарилгач збереглася за солоним озером Тарханкутської групи, площею 8,3 кв. км, яке в 1996 р. постановою Кабінету Міністрів, віднесене до лікувальних.

Господарське використання

Указом імператора Олександра І від 31 січня 1804 р., острови Тендра, Джарилгач, берегова частина між островами, та землі майже до сучасного села Красне надані у власність Вільгельма Рувьє. В. Рувьє був французький купець з Кадікса, що разом зі своїм племінником Рене Осиповичем Вассалем з Марселя емігрував під час Французької революції в Іспанію. Там вони вивчали тонкорунне вівчарство, але не отримавши підтримки відправивлися в Крим. Таврійський губернатор Дмитро Борисович Мертваго та герцог Ришельє рекомендували В. Рувьє, як людину котрій повністю довіряли, князю Віктору Павловичу Кочубею. В. Кочубей ставши, в 1802 р., міністром внутрішніх справ почав сприяти В. Рувьє. В тому ж 1802 р. В. Рувьє, вже купує поблизу Феодосії долину Текіє, а в 1803 р. придбав у Франції, у Берера та Антуана Коні, кращі виноградні саджанці. Через рік, в Феодосії, він відкриває училище виноробства, першим директором якого призначає свого земляка Петра Андрійовича Марі, котрий пізніше стає його зятем.

 А. Скальковський, у 1838 р., вказував, що "Рувьє був найкращим французом, який займався розведенням мериносових овець у Криму та на косі Джарилгач”. Загалом російський уряд надав В. Рувьє 100000 рублів та 5000 дес. землі в гірському Криму і 25000 дес. землі в степу на узбережжі та на острові Джарилгач. В 1804 р. В. Рувьє придбав в найвідоміших саксонських вівчарнях 487 баранів та 948 маток мериносів, що коштували з перевезенням 31733 рублів 71 копійки. Пізніше, в 1836 р., Р.О. Вассал, згадував в "Земледельческой Газете” – "Треба було бачити, з якою допитливістю багато хто приїздили з далеких місць, щоб подивитися на мериносів, тоді ще диво. Які були розмови про неможливість розведення їх в Росії! Наскільки смішним і нерозумним здавалась ця нова затія”.

В 1808 р. у причорноморських володіннях В. Рувьє побував спеціальний посланець уряду А.А. Жерєбцов, котрий склав не дуже гарний для В. Рувьє звіт. Біля Джарилгача, згідно звіту, було 52 гишпанських барана та 366 ягнят, 7028 волоських овець та 3632 волоських ягнят. Всі вівці, як зазначав А.А. Жерєбцов, пасуться прямо в степу де немає ніяких будівель для збереження овець у зимовий період,  не відділені одна порода від іншої та хворі вівці від здорових. Після цього в степу були споруджені перші будівлі.

Головна умова російського уряду полягала у тому, щоб В. Рув’є довів поголів’я, в 1817 р., до 100 тисяч і продавав їх за ціною не вищою 25 рублів за барана та 15 рублів за вівцю. До 1811 р., згідно із звітом Таврійського губернатора, у В. Рув’є загалом було 18895 овець, з них: іспанських (трьох поколінь) – 8254, цигайських (першого покоління) – 4833, волоських – 5801, та крім того 1509 кіз. До кінця 1812 р. Рувьє не вистачало 1500 овець до норми яку потрібно було мати в цьому році (25000). 

Мериноси (merinos) – це порода овець з однорідною тонкою вовною, що складається з м’яких пухових волокон довжиною 6–8 см. Настриг з баранів 8–12 кг, з овець 4–6 кг, вихід чистої вовни 35–45%. Цигайська порода овець – це порода напівтонкорунних овець вовно-м’ясного напрямку, які добре акліматизуються. По вигляду і якості вовни цигайських овець вона близька до мериносів. Баран важив 85–95 кг, вівця 45–50 кг, настриг з баранів 6,5–7,5 кг, з овець 3,5–4,5 кг, вихід митої вовни 56–58%. Ці породи овець ціле століття були мешканцями острова Джарилгач та материкового узбережжя.

В лютому 1811 р. за указом Таврійського губернатора державна експедиція почала укладати плани Дніпровського повіту, кінцеві корективи до якого були внесені 1814 р. Відповідно до вказаного плану на землях В. Рувьє, вздовж материкового берега Джарилгацької затоки вказано "Строєниє Рувьє” (майже на місці сучасного селище Лазурне), далі – "Кордон Джаривгацький”, потім – "Кошари” (схоже в межах сучасної Володимирівки), далі – "Кордон Красний”.

 Пізніше на місці "Строєниє Рувьє” був збудований маєток, що отримав назву Софієвка на честь доньки Вільгельма Рувьє – Софії, котра вийшла заміж за його племінника Рене (Романа) Васалла. Софієвка розташовувалася приблизно за 1 км на схід від сучасного селища Лазурне, там де нині поворот на кладовище.

 Проте до 1813 р. поголів’я овець зменшилося до 19206 штук. Після смерті В.Рувьє, в 1815 р., кількість овець не перевищувала 20000 голів. Тому вдова В. Рувьє Клара Іванівна Одінет–Рувьє клопотала перед урядом про зменшення обов’язкового поголів’я. Комітет міністрів прийняв відповідне рішення 10 жовтня 1816 р. Відомо, що в 1819 р. Кларі Іванівні Рувьє лише на острові Тендра належали 2134 дес. землі та рибний завод. В наступному, 1820 р., на острові Джарилгач нараховувалося 37 тисяч голів кращих мериносів, з них лише за вовну господиня отримала 112 тисяч рублів. Управителем всіх маєтків Рувьє був їх зять дворянин Рене Осипович Васалл, а після смерті Клари Рувьє всі землі були поділені між доньками, колишню економію Рувьє Софієвку, отримала Софія Вільгельмовна Вассал з чоловіком.

Найдетальніший план острова Джарилгач було складено землеміром Хорошевським у 1833 р. Острів знаходився в спільному управлінні нащадків В. Рувьє – генерал–майорші Клари Вільгельмовни Потьє, дворянина Рене Осиповича Вассала та дворянина Петра Андрійовича Марі. Межування було здійснено по Указу Таврійського губернського уряду губернським землеміром колезьким асесором і кавалером Андрієм Лукіним в вересні 1833 р. Сінного покосу значилося 1474 дес. 302 сажні, під Кордоном та кошарами 2 дес. 306 сажень, під піщаними містами 1801 дес. 1705 сажень, під дорогою 16 дес.1009 сажень, під болотом 1900 дес. 1679 сажень, під озерами та водоймами 276 дес. 963 сажні. Загалом плоа острова складала 4752 дес. 700 сажень за виключенням непридатних міст 1476 дес. 1608 сажнів.

В межах бухти Глибока (острів Джарилгач), була затока, яка ще в 1839 р. з’єднувалася з Джарилгацькою затокою, пiзнiше протоку занесло пiском i утворилося озеро, на якому з 1846 р. збирали сіль. Збирали сіль і в озері Устричному, котре на карті 1823 р. назване як Solenoie (Солоне). На початку ХХ ст. монопольне право на добуток солі мала компанія "Луцкого і Ко”. Щорічний видобуток самоосадної солі на озері Устричному сягав 250 тис. пудів (4 000 тон).

На карті 1816 р. зображено викривлені контури острова Джарилгач, мис Каржинський має назву "мис Кулєбатіп”. Мис Денгелтіп дає зрозуміти, що мали на увазі картографи XVIII ст. під островом Денгел. Південніше Денгелтіпу розташований острів Карабай. А. Скальковський (1850 р.) пише про "ничтожный” острівець Карабай проти Каланчацького лиману в Чорному морі. Без сумніву, Карабай це сучасні Каланчацькі острови.

В 1847 р., після смерті Софії Вільгельмовна та Рене Осиповича Вассалів їх землі у спадок отримали сини та донька, останій дістався маєток Софієвка (нині Лазурне), землі при цій економії, частину острова Джарилгач та землі при озері Устричному. Загалом, в 1887 р., у вказаних місцях їй належало 12105,5 дес. землі. Станом на в 1848–1849 рр. нащадки Рувьє  володіли островом спільно. Загальна кількість овець на той час була у Васалла 60 тис., у Потьє і Марі – по 30 тис. В той же час у Л.М. Овсянікова–Куліковського, власника села Красне на березі Джарилгацької затоки було 20 тис. овець, а у Людвіга Деменитру, власника села Антонівкана березі тієїж затоки  – 15 тис. Балтазар Скадовський мав всього  лише 10 тисяч овець.  В 1880 р. в Софіївський економії Вассалів нараховувалося 100000 голів овець.

Першi замiри глибини Джарилгацької затоки були зробленi в 1836 р. Чорноморською гідрографічною експедицією. У "Лоцiї Чорного моря” 1851 р. сказано, що на острiв "з материка через промоїну було перекинуто міст, по якому взимку переганяли отари овець, влітку заготовляли сiно для них”. Крiм того, подано додаткові орієнтири – церква в с. Красному, 3 будинки i копиці сіна на самому островi. Копицi сiна "пiдкажуть вам на деякий час напрямок коси i то тiльки влiтку, взимку худоба поїдає їх i, входячи (в затоку), весною залишається тільки вдивлятися в маячнi знаки”. "Знайдену воду треба буде тягти впоперек коси на плечах кілька верст по багнистій мiсцевостi i потiм по обмiлинi до шлюпки, яку треба вiдтягувати досить далеко, якщо хочете вантажити воду”.

На березі Джарилгацької затоки почали виникати нові поселення. Село Второ–Приморське (сучасне Красне)  засноване в 1806 р. В 1813 р. в урочищі Карга засноване село Емануїлівка, пізня назва Карга. З 1848  р. відоме село Антонівка, а напочатку ХХ ст. засновані села Володимирівка та Тарасівка.

Першi метеорологiчнi дослiдження краю сягають 1850  р., i проводилися вони в економiї Васалла Софiївці, біля Софіївського гирла, котре розділяє материк та острів Джарилгач. Зберiгся опис економiї 1852 р.: "Софiївка поселена у рiвному степу, в якому всi господарськi будови i сiльськi хати з земельної цегли покритi соломою. Земля глиниста, пiщана, мiсцями солонець. З хлiбiв краще за все родить пшениця, ячмiнь, просо, iншi – посередньо. У степу влаштовані 3 вiвчарнi, вкриті очеретом. Воду для пиття беруть з викопаних колодязiв. Розводять велику рогату худобу i поліпшеної породи іспанські вівці. Селяни займаються землеробством. Водяться вовки та зайцi, стрепети, дрофи, курiпки, качки, дикi гуси, гагари”...

Цікаві епізоди часів Кримської війни 1854 р. пов’язані з островом  Джарилгач. У вересні 1854 р. ворожі пароплави підійшли до Тендри. Губернатор наказав вивезти звідти все, що можна, а решту – спалити. 26 листопада 5 ворожих кораблів підійшли до острова Джарилгач. Губернатор наказав спалити сіно, а худобу відігнати з Джарилгача. Зять Васалла – К.І. Потьє  оцінив сіно в 4650 руб., але земський суд встановив ціну в 800 руб. У січні 1855 р. з 76 скирт сіна, що були на Джарилгачі, перевезли на материк лише 24. Ворожа ескадра дійсно висаджувалася на острів по воду і використовувала сіно лише для розведення багаття. Через пів століття газета "Юг” писала, що "Джарилгацька бухта відома навіть іноземцям, ще в кримську компанію там зупинявся об’єднаний ворожий флот”.

У 1899 р. Сергій Скадовський купив острів у О.В.Васалла. На острові деякий час випасали верблюдів.  В маєтках поміщика  С. Скадовського їх використовували не лише як транспортний засіб. З них отримували шкіру і непогане м’ясо, у молодих тварин воно не гірше ніж телятина. З верблюдів отримували до 20 кг більш цінної, ніж овеча, вовни для виготовлення тканин, теплих ковдр, волока. Щорічно верблюдиця давала до 4000 літрів молока більш солодкуватого ніж коров’яче, але з великим вмістом вітаміну С, з якого готували масло та сир. Верблюд одногорбий (Camelus dromaderius) був мешканцем острова Джарилгач близько двадцяти років. 

Борис Житков у оповіданні "Джарилгач”, виданому в 1924 р., розповідав про пригоди маленького хлопчика і його зустріч з верблюдами на острові Джарилгач. "Верблюди стояли як вкопані, як несправжні. Я боявся йти в середину стада й пішов в обхід. А вони як кам’яні. Мені стало здаватися, що вони неживі та що цей Джарилгач, куди я потрапив, зачарований, і стало страшно. Я так їх став боятися, бо думав: ось якийсь з них обернеться, посміхнеться і скаже: "А я... Ух!.. ”Я відійшов і сів на пісок. Якісь торчки ростуть там схожі на очерет, і несе вітер пісок, і пісок дзвенить об очерет – дзвінко и тоненько. А я один. І намітає, намітає мені на ноги піску. І здалося мені, що мене замітає на цьому Джарилгачі, і таке полізло в голову, що я підвівся і знову до верблюдів. Я підійшов, встав против одного верблюда. Він стояв, як кам’яний. Я раптом став кричати, що попало кричав на всю глотку. Раптом він як піде до мене! Мені так страшно стало, що я повернувся і бігти. Біг як міг, не оглядаючись на верблюдів, біг і біг, поки сил хватило. І здалося мене, що немає виходу з цих пісків, а верблюди тут для страху... Мені розповіли, що це острів Джарилгач, що тут ніхто не живе, а верблюдів поміщика сюди пастись приводять і тільки якийсь дідусь їх поїти приїздить. Вони можуть довго без води бути. А пішли верблюди за мною тому, що подумали, що я їх пити кличу...”.

Але ж куди поділися верблюди? Сумну історію описує Давид Бурлюк, зі слів доньки маячника Зіни: "В  1905 р., селяни трьом сотням верблюдів викололи очі. Поміщик це нещасне стадо тримав на іншому кінці острова, в позаминулому році осіннім штормом стадо було змито великою хвилею, що перехлеснула через острів. Уявіть собі цю масу сліпих тварин, котрі були злизані безжальним морем. Острів зручний для випасу, тварини можуть пастись тут без нагляду пастухів. Перевезені на баркасах, вони нікуди не можуть звідси піти, на острові достатньо джерельної питної води”.

В 1921 р. залишилося 23 верблюди і всі вони були передані радгоспу "Червона зірка”, центральна садиба якого розміщувалася в Антонівці. Цьому радгоспу належало близько 6,9 тис. десятин землі, з них 5 тис. дес. пасовищ та вигонів на острові Джарилгач. На островi було поселення з трьох жилих будiвель, де жили кiлька сiмей, котрi також утримували овець       вiд вказаного радгоспу.

1914 р. в поселені Софієвка було 62 двори, 220 чоловіків та 217 жінок, котрі володіли 4143 дес. землі. 230 кіньми, 14 волами, 88 коровами, 107 лошатами та телятами, 273 вівцями. Маєток мав придатної для ріллі землі 20555 дес., та ще непридатної 7460 дес., 401 коней, 465 волів, 216 корів, 547 лошат та телят, 23917 овець.  В 1918 р. Софіївська економія була розгромлена повністю, а черех два роки за 2 км на захід розпланували село на 8 вулиць, нарізали земельні наділи для поселення на 300 дворів. Це було на Святого  Олексія (30.03.1920 р.), й тому дали назву селу Ново–Олексіївка. Нині це селище має назву – Лазурне.

Ще з дореволюційних часів дрібні морські черепашки, які великим шаром покривають дно Джарилгацької затоки, були цінною сировиною для випалювання вапна та гарним будівельним матеріалом. З 1905 р. у херсонських газетах рекламувалося "відоме своєю доброю якістю вапно Скадовська”. Наприкінці 50-х років був збудований Скадовський вапняний завод який працював на місцевій  сировині. На Джарилгачі, бiля коси Мiлка, в 60-х роках ХХ ст.  добували пiсок вiдкритим методом, для скляної промисловості. В 1972 р. протягом року об’єми пiднятого з Джарилгацької затоки пiску складали 125 тис. т та черепашки 15 тис. т. Але видобування піску призвело до зміни берегової лінії, зокрема море відібрало велику частину південого берегу острова, в районі Джарилгацького маяку.

В 20-х роках вузька коса Джарилгача в декількох місцях була перемитою i півострів став островом. У 1937 р. велику частину острова виключили зi складу Чорноморського заповідника i передали колгоспам пiд випас худоби. У різні роки на острові крім овець випасали велику рогату худобу, вирощували коней, відгодовували телят. У 50-х роках на острові була повінь і ледве не загинуло все стадо овець колгоспу ім. Сталіна, але чабан Бардієр, з Новоолексіївки, ризикуючи власним життям, врятував стадо. Випас худоби привiв до того, що вже наприкiнцi 50-х рокiв острiв був перетворений у пустелю i, по сутi, втратив господарське значення.

Протягом ХХ ст. Джарилгацька затока зазнає сильного антропогенного впливу, оскільки на її берегах розміщені 10 населених пунктів, загальною чисельністю 32,6 тис. осіб. Значний вплив на природний комплекс острова і затоки мають колекторні і дренажні системи, протягом 1974–1996 рр. скид дренажних вод складав 926,2 тис. кубічних метрів.

Протягом останіх семидесяти років площа острова зменшилася на 90 га. В 70-х роках ХХ ст. острів мав двi промоїни. На відстані 650 м від початку коси існувала промоїна в 200–250 м. Подалі була ще одна промоїна в 30 м, тобто мiж островом i селищем Лазурне існувала коса-острівець. Та на початку 2000 р. затягло єдину на той час протоку, i острів знову став півостровом. Така ситуація унеможливила збільшення рибних запасiв у Джарилгацькiй затоцi i заважала природному очищенню затоки. Тому в 2002 р. Скадовський риболовецький кооператив "Приморський”, з метою збільшення рибних запасів Джарилгацької затоки, відновив промоїну бiля селища Лазурного на 100 м, Джарилгач знову став островом.